Хто такі «друзі школярів» і як вони воюють з історією

92

Володимир Павленко

Підоснова «історичних конкурсів» грантоїдів з «Меморіалу»
Євген Ямбург — заслужений людина, педагог і вчений, його ім’я на слуху. Та й сам він не дає про себе забути. Ось тільки днями виступив зі статтею, якою навіщо дав довгу назву, сповнена пафосом повалення: «Весняне загострення псевдопатріотизму: навіщо молодь отруюють ненавистю?». І не менш промовистий підзаголовок: «Ідеологічні кліщі впиваються у школярів».
Здавалося б, відомий в країні персонаж, незмінно виступає адвокатом загальнолюдських цінностей, не повинен нікого розділяти і зіштовхувати. І вже тим більше не до лиця йому розкидатися різними політичними кліше. Хоча б тому, що репутація — дама примхлива. Заробляється вона десятиліттями, а обрушується в один момент.
І найчастіше це відбувається, коли спеціаліст від професії, не розрахувавши сил, вдаряється в політику. Найяскравіший приклад — академік Сахаров, про який у «ядерному музеї» відомого на всю країну Сарова, у ті часи — Арзамаса-16, екскурсовод у відповідь на наше питання гірко нарікала: «Блискучий учений, світліше голови у нас не було. Поки не злигався з цієї Боннер…».
Щоб зрозуміти, на чий млин ллється вода» паном Ямбургом, коротко пройдемося по найбільш «гострих» кутів наведеної зсилки. Отже, для початку ми бачимо апологію горезвісного ЄДІ. Замасковану «непідробною радістю» за вибір випускниками історії в якості іспиту за вибором. І ні тіні сумніву: а чи можна взагалі упакувати цей предмет в ЕГЭшный формат «угадайки», сенс якої ще кілька років тому вичерпно розкрив тодішній міністр освіти Андрій Фурсенко:
«Радянська школа виховувала людину-творця, а нам потрібен кваліфікований споживач». Чому творити, створюючи свій продукт, у тому числі інтелектуальний, — це погано, а користуватися чужим, між іншим, потрапляючи в залежність від його виробників, — добре, відомо, мабуть, тільки самому Фурсенко, якому репутація «не тисне». Але до чого це Ямбургу?
Йдемо далі за текстом: «Патріотичне виховання не суперечить космополітизму», оскільки це «два клапана серця, ритмічна робота яких забезпечує безперервне кровообіг культури…».
Що таке космополітизм? «…1) Ідеологія так званого світового громадянства, яка заперечує державний і національний суверенітет; 2) Система поглядів, заснована на відмові від визнання пріоритетності національних традицій і культури перед традиціями і культурою інших країн і народів, що виходить з єдиних інтересів і цінностей усього людства, относящая різні прояви патріотизму до примітивних форм людської свідомості…».
Це аж ніяк не з радянського підручника з марксистсько-ленінської філософії, а з випущеного в наші часи Енциклопедичного словника «Філософія» під редакцією А. А. Івін (2004 р.).
Філософський словник патріотизм космополітизму протиставляє, а г-н Ямбург ставить між ними знак рівності. Наскільки обґрунтоване? Нехай читач судить сам. Тільки при цьому не слід забувати, що Ямбург взагалі-то доктор педагогіки, а не всіх відразу наук і, отже, поза сферою своєї компетенції його думку — лише окремий випадок цілком можливої омани, як сумлінного, так і не дуже.
Чому «не дуже»? Судячи по заголовку статті, Ямбург — проти ідеології та пов’язаних з нею «кліщів». Але якщо космополітизм — сам «ідеологічні кліщі», то як вирішувати цю суперечність? Зустрінься воно в дисертації — на нього б неодмінно вказали при захисті або ще на стадії обговорення. Але, може бути, причина саме в тому, що дисертацію Ямбург-то і не захищав, тільки науковий доповідь? Як кажуть, пішов «за полегшеним варіантом», який зараз пішов у минуле, бо не відповідає вимогам наукової кваліфікації для присвоєння наукового ступеня.
Ще раз: навіщо Ямбургу так підставлятися? Адже далі в енциклопедичній статті про космополітизмі присутні і куди більш убивчі формулювання. Наприклад:
— «Ідейні прихильники К. часто будують систему своїх поглядів не на принциповому визнанні всепланетарного єдності, не на усвідомленні себе громадянами планети Земля, а в першу чергу на запереченні власної національно-державної ідентичності»;
— «В буржуазному суспільстві К. відбиває природу капіталу, прагне туди, де для нього створені найкращі умови і є можливість отримати найбільший прибуток»;
— У політичній сфері до К. тяжіють також різного роду мондиалистские концепції, що вимагають об’єднання світу на федеративній основі і створення всесвітнього уряду»;
— «У чому космополітичною свідомість характерно також для наукових і творчих кіл, які хоча і розділені кордонами держав, але по суті існують у своєму особливому інтернаціональному просторі (тобто у відриві від народу. — Авт.). У сучасному К. потрібно особливо виділити різні гуманістичні спрямування, в першу чергу пацифістські та екологічні».
Останній енциклопедичний пасаж багато що пояснює, але не всі.
До того, звідки все це родом і в чиїх інтересах, ми ще повернемося. А поки переходимо до головного, заради чого Ямбург взявся за перо. «У квітні 2019 року в Москві відбулася 20-та ювілейна церемонія нагородження переможців щорічного історичного конкурсу «Людина в історії. Росія — ХХ століття», який «Міжнародний Меморіал» проводить з 1999 року, — читаємо у нього. — Конкурс має відкритий і публічний характер, його неодноразово в минулі роки підтримували федеральне Міністерство освіти та регіональні міністерства… Але починаючи з 2016 року церемонія нагородження проходить у напруженій атмосфері…».
Проти цієї «напруженої атмосфери» він виступає, добровільно приміряючи на себе роль адвоката тих, хто за допомогою цього конкурсу проводить у життя певні ідеї, настільки, м’яко кажучи, суперечливі, що колишня підтримка міністерств виявилася втраченої ними, змінившись «напругою».
Але не тому, що ці міністерства раптом «прозріли», а в силу того, що в них змінилося керівництво, яке в умовах нової холодної війни, розв’язаної Заходом проти Росії, вирішило подальшу пропаганду ідей «Міжнародного Меморіалу», цієї зовнішньої проекції радикально-ліберального суспільства «Меморіал», подкопом під національну безпеку країни. Щоб переконатися в правоті тих, хто «створює напруженість», давайте подивимося, що це за конкурс, яка у нього тематика і які «керівні установки».
Ось велика частина пропонованих тим того самого 20-го конкурсу (2018-2019 рр..), про який пише Ямбург:
«Ціна перемоги
В рамках цієї теми учасники конкурсу можуть присвятити свої дослідження доль звичайних людей на війні і в тилу. Дослідження може бути засноване на проведених інтерв’ю, документах з сімейних і державних архівів, музейних колекцій і т. д.
Історія сім’ї
У дослідженні важливо відобразити ставлення різних поколінь до минулого, навести приклади того, як передається сімейна пам’ять; відтворити історію повсякденності минулих років, деталі життя і побуту. Важливо розкрити характерні долі звичайних людей, у тому числі своїх рідних і близьких. Саме через окремі біографії, через свідчення близьких людей нинішнім школярам легше зрозуміти і уявити собі минуле своєї країни.
Людина і влада
Як взаємодіють особистість, суспільство і державу? Що значать в нашому сьогоднішньому житті свобода, право, людська гідність? Дослідники не повинні обмежуватися простим описом механізмів, за допомогою яких держава здійснювала свою владу над окремою людиною і над країною в цілому. Не менш важливо знайти свідоцтва того, як люди відстоювали свою громадянську і духовну свободу…»
У чому лукавость формулювань?
Людині на війні погано, і взагалі мир краще за війну, але якщо вибір стоїть між війною і капітуляцією, то війна — єдиний вихід і спосіб виживання, як колективного, так і особистого. Хто не вірить — читайте «Долю людини» Михайла Шолохова. І акцент на побутовому сприйнятті війни лицемірно замазує як головне питання: «За що йшла війна», так й історичний відповідь, даний на нього Верховним головнокомандувачем В. В. Сталіним: «Бути народам нашої країни вільними або впасти в поневолення»;
Натяк на те, що для молоді Перемога менш цінна, ніж для старших, — це спроба спровокувати конфлікт батьків і дітей за відомою цинічною формулою: «Треба було програти — пили б баварське пиво». Це називається — інформаційна спецоперація, і це — справа рук явно не «творчих» інтелектуалів, а швидше «лицарів плаща і кинджала» з числа спецпропагандистов;
«Влада держави» та «свобода людей» — це протиставлення влади і народу, взяте безпосередньо з методичок по організації «помаранчевих революцій» Джина Шарпа і його менш відомого вчителя Саула Алінського — креатури ватажка чиказької мафії Аль Капоне.
У той час як держава — це насправді не Бог. І не диявол. А спосіб продовження народом свого існування в Історії. Бо з 21-ї цивілізації типології Арнольда Тойнбі «живих» залишилося дев’ять, а по типології Семюеля Хантінгтона — десять. Решта не розібралися між народом і владою і припинили існування, ставши їжею для інших цивілізацій. Автори «тематики» бажають нам такий «постисторической» долі?
Що ще? Перша тема — «ціна перемоги» — вичерпно пояснює, чому підведення підсумків проводиться в квітні. Передбачити святкування Дня Перемоги, нав’язавши власну трактування — не про всесвітньо-історичне значення Великої Перемоги, а про її «ціну», яку-де, може бути, «не потрібно було платити?». Червоною ниткою через всі тематичні рекомендації проходить «повсякденність»: організаторів цікавить не загальне і громадське, а й особисте і приватне. І найголовніше, всіляко позбавлену ідеалів, підміненого інтересами, і тим більше жертовності і героїзму.
Те ж саме читаємо й в методичці «Матеріали на допомогу учаснику конкурсу». Вона — 2009 року, але судячи з нинішньої тематиці, залишається актуальною. Отже, «Одне з ключових слів конкурсу — «повсякденність». Повсякденність — це звичайне, щоденне існування з усім, що оточує людину: його побутом, середовищем, культурним фоном, мовною лексикою. В історію повсякденності входить багато: дитячі ігри, книги, які читають, фільми, які дивляться, пісні, які співають, одяг, який носять представники різних соціальних груп у різні історичні періоди. Всім цим наповнюється повсякденність і це відіграє величезну роль у формуванні характеру людини» (пунктуація оригіналу дотримана. — Авт.).
Які юнакам і дівчатам пропонуються «історичні джерела»? Головний — «неопубліковані спогади»; приклад для них такий: «для багатьох в’язнів Гулагу їх пам’ять була способом виживання». «В’язні Гулагу», отже, — це важливо. А в’язні Освенціма, Дахау, Бухенвальда або Маутхаузена, де німецькі фашисти живцем заморозили генерала Карбишева, «особистої історії» якого автори методички воліли історії «правозахисників», — це вже не «джерело»? Чому? Тому, що вчить патріотизму, а не космополітизму?
Взагалі-то «джерело» в історіографії — це документ; все інше — «література». І дехто Юрій Афанасьєв — у минулому один із засновників «ДемРоссии», а в радянській «повсякденності» — ректор Історико-архівного інституту, з якого вийшов значиться на обкладинці методички РДГУ, повинен був на це вказати, він в 2009 році був ще живий і при справах. Але ні! Хіба до професійної охайності, коли пахне політикою? А ще — грантами від перерахованих в якості організаторів «підтримки» конкурсу «спонсорів».
Серед них уряд Москви, Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (ФРН), Фонд Михайла Прохорова (РФ), Фонд ім. Генріха Бьолля (ФРН), Фонд Форда (США), Фонд Фрідріха Науманна (ФРН), Центр КАРТА (Польща), Фонд Стефана Баторія (Польща). Всі суцільно, так би мовити, «друзі» і «симпатизанты» Росії, на яких ні проби, ні клейма ставити ніде. Особливо в XX столітті. «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти…».
Зайдемо на сайт «Меморіалу» і відшукаємо опис конкурсу:
«З 2001 року Конкурс «Людина в історії. Росія — ХХ століття» включений в мережу європейських історичних конкурсів «Eustory», що об’єднує 20 країн. Російський конкурс — найбільший за кількістю учасників та кількістю надісланих робіт. Завдяки «Eustory» у нас виникла зв’язок з історичними конкурсами, які проводяться громадськими організаціями Німеччини, Польщі, Білорусії, України, Італії, Швейцарії, інших країн. Це дало більше можливостей для спільної роботи, обміну досвідом, організації спільних семінарів. Наші переможці регулярно беруть участь у літніх міжнародних школах, які організовує Фонд Кербера в Берліні і в країнах, що входять в мережу «Eustory». В 2007 році мережа «Eustory» була нагороджена Національною премією Німеччини…;
— …Німецькою мовою було видано збірку кращих робіт конкурсу «Russlands Gedächtnis. Jugendliche entdecken vergessene Lebensgeschichten» («Пам’ять Росії. Молоді відкривають забуті сторінки біографій», видавництво Edition-Koerber-Stiftung, 2004). У тому ж видавництві у 2006 році вийшов збірник «Unruhige Zeiten» («Смутні часи»), включає роботи російських і німецьких школярів, переможців конкурсів «Людина в історії. Росія — ХХ століття» та аналогічного німецького конкурсу».
А ми дивуємося: звідки взявся уренгойский «недоросток Коля» і хто його запустив в бундестаг? Хіба не видно, що «Меморіалом» протягують зовнішній проект, запущений і в інших країнах для обдурення їх молоді?
А тепер про головне. Звідки у «мемориальцев» цей крен в «повсякденність»? Звідки протиставлення влади суспільству? Або один одному різних поколінь? Це що, вони самі придумали? В тому-то і справа, що нічого подібного!
«Ідеї про національних відмінностях не виникли природним шляхом. До них привчили народи. Їх силою нав’язали народам… Націоналізм штучно вирощений, викладанням історії… Є два протилежних виду історичної науки: історія традиційна, застаріла, розклад, все більш і більш отруєна…, і інша, нова історія, яка, по суті справи, є людською біологією… або соціальною екологією… Використовуючи метод наукової критики, нова історична наука звертається до величезного, постійно зростаючій кількості конкретних фактів, вельми скептично дивлячись на письмові джерела».
Це — з доповіді з характерною назвою «Отруту, що зветься історією», який був прочитаний в 1939 році в австралійській столиці Канберрі одним з великих ляльководів глобальної політики, космополітом і поборником «світового уряду» Гербертом Уеллсом, який сам почав з того, що юродиво назвав свою доповідь «непристойним».
Для більшості «творчих» Уеллс — знаменитий письменник-фантаст, автор відомих романів; для фахівців він передусім — великий розвідник, який фактично керував британської The Intelligence Service в Першій світовій війні.
Навіть з наведеної цитати видно, що Уеллс протиставляє історії держав як раз таки історію «буденної людини», при цьому навіть в термінах зводячи його до біологічного рівня. Два моменту. Сутність людини двоїста: особистість формується тоді, коли матеріальне, біологічне, з’єднується з духовним, похідним від якого є соціальне.
Уеллс ж пропонує спростити і звести до біологічного початку. Для чого духовне скасувати, упакувавши соціальне в біологічну оболонку так званого «бихеворизма», суть якого — в примітивізації християнської доктрини через відмову від «первородного гріха». Навіщо?
Поки існує цивілізаційне різноманіття, жива і історія. Щоб її знищити, потрібно все звести до одноманітності матеріальних, а краще утилітарних «цінностей» — жити, їсти, розмножуватися. Як говорив один із послідовників Уеллса Герберт Маркузе, «Задоволення інстинктів забезпечує контроль над особистістю». Саме цього носії подібних поглядів і домагаються.
Про те, в чиїх інтересах цей проект, розповідає інший послідовник Уеллса Жак Атталі, великий ідеолог глобалізму, екс-директор ЄБРР і вчитель-наставник нинішнього французького президента Еммануеля Макрона. Нова еліта, на його погляд, — це сплав «номадів», «нових кочівників» — людей без роду і племені, що пересуваються, не помічаючи кордонів, позбавлених моралі та принципів.
Це мешканці так званого «глобального міста» — накинутою на світ мережі мегаполісів, сполучених першокласними комунікаціями. Інший світ — це територія так званого «сталого розвитку», зачищена від людей, з архаизированными в соціальному плані залишками населення, «резерв стійкості глобальної біосфери».
Ще раз з філософської енциклопедії: «В буржуазному суспільстві космополітизм відбиває природу капіталу, прагне туди, де для нього створені найкращі умови і є можливість отримати найбільший прибуток». Що це, як не новий Генеральний план Ost, в який нас заганяють з допомогою міфологем пацифізму та екології?
До речі, у Уеллса кінцевим підсумком прогресу вказується побудова КОСМОПОЛИСА — «планового Світової держави» як продукту реконструкції соціальної і економічної структури людства, керованого «Нової республікою» — елітарним таємним суспільством, в якому важлива роль відводиться господарям глобальних імперіалістичних монополій.
Про який саме «соціальної реконструкції» йде мова, ляльковод-фантаст розкриває в романі «Машина часу», в якому майбутнє людство розділене на два біологічних підвиду — «елої», в самій назві яких вгадується «еліта», і «морлоки» — підземні істоти з нічним, переважно тварин, спосіб життя.
І нікуди не подітися від фінального питання, яке ми адресуємо як «заслуженому пану» Ямбургу, так і що стоїть за його плечима функціонерам «Меморіалу» і підтримує їх «грантоїдам» з числа «творчої інтелігенції». Ви бажаєте своїм співвітчизникам ТАКОГО майбутнього, панове? Якщо так, то кровожерливістю з вами не зрівняється жоден диктатор, навіть Бокасса. Якщо ж ні, то ваша діяльність щодо духовного та морального розбещення довірливих школярів під виглядом «історичних конкурсів» це що — ненавмисна дурість або свідома зрада Батьківщині?