Ех, дідуля, що ж ви з бабусею мені маму таку виховали?

88


— Аллі! Внучок, привіт! Чуєш мене?
— Чую, чую… — Льонька дуже зрадів цьому телефонному дзвінку. — Привіт, дідусь…
— А чого це у тебе голос сумний? А? Сталося чого?
— Ех, дідуля, що ж ви з бабусею мені маму таку виховали?
— Яку — таку?
— А таку… адже Вона знову мене ні за що покарала.
— І за що це «ні за що» цікаво дізнатися?
— За те, що по калюжах бігав…
— І в нових черевиках, либонь?
— Ну…
— Так, правильно вона тебе покарала.
— Як, правильно?! Адже я у вас в селі в черевиках по калюжах бігав?
— Так ти ж у старій взутті був. Її не шкода.
— Дідусю, як ти не розумієш? Я хочу нові черевики швидше за старими зробити, щоб не шкода було.
— Ти, це, Льонька, не дурій. Тобі від батька ще не потрапило?
— Попало…
— Ось. Восени бігати по калюжах взагалі не можна. Застудишся, захворієш. Козеня, і той восени по калюжах не побіжить. А ти, чай, краще його?
— Угу… Ех, дідусь, краще з козеням на сіні валявся, ніж в кутку стояти…
— Так ти ще й в кутку? А я, значить, тебе розмовами розважаю.
— От і немає. Ми ж з тобою про життя розмовляємо. Так адже?
— Ну, все, Льонька, пішов я козеня годувати. Пора. Чого бабулі передати?
— Ну, скажи, що сумую. По вам… За вас… По селі, в загальному…
— Ну-ка, ну-ка! Ти носом-то не шмыгай. Чоловіки не плачуть! Вірно?
— Вірно…
— От і молодець. А наостанок, відкрию тобі таємницю. Мама твоя теж часто в кутку стояла. В дитинстві.
— Мама?! Стояла?! І за що вона стояла?
— За те, що по осінніх калюжах у новій взуття бігала. Ось за що…
І в Ленькином телефоні пролунали гудки.
Міські казки