пошук,солдати,війна
Члени пошукової громадської організації «Кубанський плацдарм» вирішили поділитись одним своїм буднім днем, щоб розповісти про те, як відбуваються пошуки солдатів, полеглих на полях боїв під час Великої Вітчизняної війни.
Сонце смажить насіння в соняшниках, та наші спини і голови. Рятує вітер, що гуляє над сопками. Але в раскопах він мало не ворог. Летить пил і пісок, трав’яний сміття, щедро покриваючи нас.
Анатолій працює з глубинником. Професіонал. Прилад відчуває, як хороший скрипаль свій інструмент. За оцінкою сигналів, їх концентрації – визначається розташування траншеї. Пробиваються пробні шурфи. По різниці в шарах грунту — зачепили. Починається робота.
Характерний удар лопати про залізо. Міша розгрібає грудки землі. В небо дивиться покручений вибухом ствол автомата ППШ. Починаємо очищати. В одному з відвалилися грудок землі, наш «син полку» знаходить кістковий фрагмент. Хто на лопати – розширюють розкоп навколо, а група зачистки з ножами – приступають до тонкої роботи.
Автоматів два. Обидва погнуті, розбиті осколками. Затиснуті між ніг солдата. Це перший. Понівечений вибухом. Поруч і під ним – останки другого.
Ножем отковыриваю чергові грудки землі. Там, де був ліву кишеню галіфе, зелена пластмаса. Навіть ще не витягуючи бачу – що небезпечна бритва.
Азарт? Так. У нас є азарт. Але – інший. Знайти не пістолет або «шмайссер», не штик гітлерюгенду, а нагороду. Нашу. З номером. Або ось таку бритву. З прізвищем, або хоча б ініціалами. І з цього, як пишуть — серце починає битися прискорено. А раптом? Хто ближче – стягуються до розкопу. Чекають, поки очищається знахідка.
Але немає. Немає нічого на солдатській бритві. Продовжуємо розчищення. Надія є – під солдатом його наплечника. Точніше – його вміст. Але і там нічого, що могло б дати солдату ім’я. Залізна сгнившая ложка, казанок, запасні диски до автомата. Не встиг він розстріляти їх. Так і залишилися вони, набиті смертю.
Солдат встиг розжитися. Він у німецьких трофейних чоботях. Ця його остання траншея – була не першою захопленої ним у бою.
Наш пошуковий пес абсолютно байдужий до заліза. Бачив він багато, і всякого. Його більше цікавить тінь, яку поки не траншея відрита, можна знайти тільки за чиєю спиною. Він чекає, поки ми розкопаємо. А ми – чистимо та копаємо.
Тіла обох бійців розірвані вибухами. Те, що було вище пояса, ми знаходимо в півтора метрах.
Зачистка – справа повільне. Поки ми чистимо, в двох метрах поруч розкопується продовження траншеї. Там теж виявляються останки. Залишаються двоє. З ножами і пензликами. Інші продовжують розкопки.
Всі етапи роботи ретельно фіксуються. Це необхідно для подальшого аналізу того, як загинули солдати, складання протоколів ексгумації, уявлення загальної картини бою. Встановлене ім’я хоча б одного з бійців, може повернути імена іншим виявленим солдатам.
Серед білих кісток та іржавого заліза блиснула ложка. Не статутна, громадянська. Знову все до розкопу. Чистимо. Нічого, або майже нічого. Є припущення, що все таки вибиті дві букви. Але поки що – не розрізнити. Це вже вдома, не в полі. При акуратній очищення і вивченні.
Зачистка закінчена. У солдатській касці, Діма, в перший раз працює в полі по піхоті, запалює поминальну свічку.
Поруч – ще солдати. Сонце встало в зеніт, вода у пляшках вже гаряча, вітер не рятує. Про обід – ніхто й не думає. Сьорбнув трохи водиці – і знову, розкопки.
Каска. У неї вбити вибухом полівка, і навіть великі кістки передпліччя. Вона заважає очистити солдата, з цього, вилучено з розкопу. З солдатом – теж ложка. І ця, на жаль, порожня.
З солдатом – простий казанок. Гранати, запасні диски. Зброя, швидше за все вибухом вирвало. Руки притиснуті до грудей, набитою осколками. Так і упав він лицем до землі яку звільняв, тримаючись за пробите осколками серце.
У розпал робіт приїжджає син орендаря землі – Володимир. Його батько, Сергій Петрович, дозволив нам працювати на висоті. Молодий чоловік. Вітається, дивиться у розкопки. Те, що бачить – безперечно, справляє на нього враження. Причому не обивательська – «ой, граната, ой кісточки», а саме те. Наше. Він ставить питання про солдатів – хто вони, як загинули, скільки їх. Правильний фермер. Проситься з нами попрацювати в наступний раз. На жаль, бувають і такі господарі , від яких не отримаєш дозволу на пошукові роботи – «моя земля». І все тут.
А ми чистимо. Останки. Каска, пробита осколкам , кістки, побиті вибухом. Про те, що стало з солдатами на цій ділянці траншеї – каже знівечена саперна лопатка. А адже вона висіла на поясі бійця…
І в цих – ножі та ложки. Без єдиної буковки. Капсул смертних медальйонів – давно немає. Літо сорок третього. «Смертники», скасували наказом в 42-му. Замінивши їх красноармейскими книжками. А від них – і пилу вже не залишилося…
Саморобний ножик. Ручка зроблена з німецької гільзи.
Далі по траншеї – останки ще двох солдатів. Але вони розкопані чорними «на сигнал» багато років тому. Пограбовані, а кістки просто ссыпаны в купу. Хто вони, як лежали, як загинули – ми вже не дізнаємося.
Траншея розгалужується. Поряд з першою групою бійців – ще солдатів. З ним немає патронів ППШ, дисків, гранат. Тільки патрони до трехлинейке. Дивно. У штурмовій групі — без гранат і з «трехой»?
Ніж. Ложка. Ложка підписана! Саме вона й розповість про бійця.
За загальною оцінкою останків, того, що було з солдатами – це була штурмова група, у складі якої був снайпер. Про нього ми розповімо в окремій статті. Бійці йшли у прорив, захопили німецькі позиції. Але траншея і її бічні відгалуження була пристріляні, німці накрили її артогнем. Так і залишилися лежати гвардійці, набиті осколками так розірвані снарядами. Близькі розриви засипали траншею, вкрили їх землею, на сім десятків років…
Далі по траншеї ми натрапляємо ще на одного солдата. Але всі. Сонце, спрага, пил, зробили свою справу. Сил практично немає. За сьогодні піднято і зачищено вісім бійців. Але наша робота – не на кількість. Вимагає тих самих сил, скрупульозність, терпіння. А сонце йде в закатную бік синього неба. Останки витягуються, всі розкопки засипаються, ті хто вільний стоять, віддаючи останню шану загиблим бійцям.
Звідси
