У Франції траур: Росія більше не хоче бути колонією Заходу

84

Михайло Демурин

Росія і Європа: французький історик говорить банальності. А часом — просто неправду
Елен Каррер д’анкосс — історик, політолог, авторитетний і на Заході, і в нас спеціаліст по Росії — дала інтерв’ю французькому журналу Le Point з питань, що стосуються відносин Західної Європи і Росії. Її міркування виклало РИА Новости, там я з ними познайомився і, чесно кажучи, якщо б не професійна репутація цього агентства, подумав би, що її слова передані некоректно: несолідно в наш час міркувати про відносини Росії і Європи в категоріях 1990-х років.
«Європа відкидає Росію», — говорить Каррер д’анкосс. Так, Росія, як це сьогодні зрозуміло всім, більше в молодші партнери Європи і не напрошується, хіба не так? А рівних партнерів не відкидають — тим більш розумні європейці. І ось їм, розумним європейцям, сьогодні в Європі дуже і дуже непросто жити, непросто зберігати свою незалежність, в тому числі і політичну, в тому числі — і у вибудовуванні вигідних Європі відносин з нашою країною. Але увагу французького історика зосереджена не на цьому — виключно на Росії.
«Росія двічі намагалася інтегруватися в європейську цивілізацію. У перший раз це вдалося Петру Великому…» — каже вона. Вражаюча банальність! Петро Великий так «інтегрувався в європейську цивілізацію», що спочатку капітально доклав шведів, потім відібрав у західних європейців Прибалтику, закрив європейцям багато створені в минулому можливості безоплатно наживатися на торгівлі з нашою країною. Не «інтегруватися в Європу» він хотів і не просто «потреба в європейських цінностях» демонстрував — він хотів взяти у Європи те, що, як він вважав, потрібно Росії, щоб як мінімум не стати європейською колонією за типом Америки, а по максимуму — стати сумірною світовою силою. Йому не все вдалося, але спадкоємці справу завершили, причому далеко не на основі принципу «інтеграції в Європу».
Так, багатьом Романовим не вистачало самостійності, велика у них була тяга бути прийнятими в Європі «на рівних», а європейці цією слабкістю вміло користувалися, розігруючи Росію у своїх інтересах. Найбільш трагічною подією на цьому шляху стало втягування Росії в Першу світову війну.
Після 1917 року всі, однак, повернувся якщо не на 180, то на 120 градусів. І вже після початку Другої світової війни в Азії радянський уряд зумів майстерно переграти англійців і американців у Європі, перетворивши їх із своїх супротивників, які робили ставку на Гітлера в розгромі СРСР, у союзників у справі розгрому гітлерівської Німеччини. На цій основі тоді Радянський Союз переустроил Європу на відповідний інтересам своєї безпеки лад.
СРСР мав вагоме слово в Європі аж до початку 1980-х років і здав ці позиції тільки в силу слабкості Михайла Горбачова і Бориса Єльцина. Вражаюча політична нетактовність француженки, яка поставила в своїх міркуваннях Володимира Путіна в один ряд з цими діячами та їх поглядами на світову політику.
Звернули на себе увагу слова Каррер д’анкосс про те, що у другій половині 1990-х років «все в Європарламенті були відкриті по відношенню до Росії, ні в кого не було манії постійно повчати росіян». Так, так були «відкриті», що саме в ці роки активно розпалювали, зокрема, сепаратизм і війну в Чечні, допомагали прибалтам дискримінувати росіян, почали відривати Україну від Росії. Та й багато ще чого наробили. Корисним для розуміння того, хотіли чи не хотіли в Європі «повчати росіян в області прав людини», буде читання «рекомендацій», які на нас навішали при прийомі в Раду Європи, і наступних періодичних доповідей-вимог щодо їх виконання. Одним словом, в даному випадку француженка просто говорить неправду.
Що ж стосується відсутності в ті роки «атмосфери ворожості або страху», то перше — ворожість — точно була присутня. Свідчу це як фахівець, який виконував у ті роки посаду першого заступника директора департаменту інформації і друку Мзс, а потім займався прибалтійським напрямом нашої зовнішньої політики. А от страху — так, не було: Росія була слабка і расхлябана. Був би страх, не було б просування НАТО до наших кордонів, по-іншому пройшло вступ країн Центральної та Східної Європи і Прибалтики в ЄС, інакше будував Захід свою політику на Україні, на Кавказі, в Середній Азії.
За великим рахунком, нам не повинно бути діла до «страхів, презирства і недалекоглядність Європи в її відносинах з нашою країною: ми їй не психотерапевти і не політконсультанти. Якщо якісь політики в Європі вважають, що їх країнам спокійніше «під прикриттям американського щита», то це не лікується — їх просто не сьогодні, так завтра зметуть європейські народи. Підсумки виборів у Європейський парламент говорять про те, що процес суверенізації Європи набирає силу.
І останнє з приводу сказаного Каррер д’анкосс в інтерв’ю журналу LePoint: майбутнє двосторонніх відносин Росії та європейських країн та інституцій залежить не від того, як ми будемо сприйматися там, на Заході, а від того, ким ми будемо тут, в Росії. Будемо сильної самостійної країною з міцним культурно-історичним стрижнем, все буде добре. Якщо задовольняє роллю «моста для Європи» або тим більше «бар’єру» (це з Китаєм, чи що?), все буде погано.