біженці,межа
Фотограф і журналіст Нигина Бероєва розповіла про ситуацію в черговому місці стихійного скупчення біженців, які знаходяться на кордоні між Сербією та Хорватією.
Сербське кладовищі по суті знаходиться зараз на нейтральній смузі, але формально ця земля вже вважається хорватської. Православні хрести стали вішалками для одягу і опорами для навісів, надгробні камені – столами і ліжками.
Цвинтар перетворився на тимчасовий табір біженців з усіма витікаючими наслідками. Мігранти сидять на могилах, їдять тут же. Всюди сміття.
Ця картина шокує. Здавалося б – має ж бути щось святе? Але якби ви провели на цьому місці хоча б три-чотири години, ви були б готові лягти в могилу, не те що поруч з нею. Та й розташуватися більше ніде, по сусідству тільки поле з неприбраною ще цукровим буряком.
Біженці прокинулися сьогодні вранці серед хрестів, тут же зустріли захід. Близько двох тисяч людей застрягли на цьому ділянці між кордонами.
– Sit down! Sit down! – кричав натовпі захриплим голосом молодий чоловік у мегафон, але натовп не корилася. Здавалося б, чого простіше – виконати цю просту команду, але, з іншого боку, як кілька годин сидіти на сирій холодній землі? А автобуси з боку Хорватії все ніяк не приходили. Деколи біженці намагалися обурюватися, хоча й без фанатизму.
Хорватські поліцейські (на відміну від угорських, у них немає ні водометів, ні сльозогінного газу) якось примудрялися стримувати натовп, яка постійно намагалася виповзти на дорогу і перекрити чергову кордон.
Журналісти, до речі, тут періодично виявлялися в положенні нелегалів. Уявіть собі казус: пара тисяч біженців, у більшості з яких взагалі немає ніяких документів, спокійно гуляє, а з натовпу висмикують журналіста і намагаються його затримати за порушення держкордону. Справа в тому, що біженці застряють якраз між кордонами. Кордону як такого – у вигляді колючого дроту, наприклад – ні. Тому коли ти ходиш фотографуєш, ти опиняєшся на території Хорватії (звідки приїхав кілька годин тому в Сербію). Фотографувати кладовищі теж довелося, порушуючи закон.
Забавно, що біженці повільно, але можуть переходити кордон між Сербією та Хорватією. А от громадянам цих країн це тимчасово заборонено. Хорвати не пускають сербів, а серби не пускають хорватів. Взаємне перекриття кордонів стало істеричною реакцією на потік біженців. Хорвати ображаються, що Сербія пускає біженців на їх кордон. А що було робити сербам? Адже після того, як Угорщина парканом відгородилася, їм треба було кудись відправляти мігрантів.
Проблема біженців взагалі підняла всю каламуть колишніх образ між країнами. Почали позначатися взаємні претензії Угорщини і Хорватії, Сербії і Хорватії, а країни Східної Європи взагалі обурюються через нав’язуваних їм квот. З одного боку, їх зрозуміти можна:своїх економічних проблем вистачає, безробіття, криза, у багатьох країнах сильні вкрай праві настрої. Мовляв, нехай багаті країни Західної Європи намагаються подолати цю кашу, тим більше що це вони прикладали руку до близькосхідних конфліктів, з-за яких мігранти і біжать зі Сходу. Але тут їм доведеться бути разом і в хворобі, і в здоров’ї. Хочете в разі кризи отримувати допомогу від ЄС і користуватися загальним фондом – доведеться і цю ношу розділити.
З одного боку, балканські країни не хочуть залишати у себе біженців. З іншого – саме тут їх розуміють як ніде в Європі. Біженці з Сербії та Хорватії таким же потоком текли з рідних місць, втекли від війни.
У декількох кілометрах від табору на кладовищі є ще один перевалочний пункт на кордоні Сербії та Хорватії. Сюди біженців привозять на автобусах. Кордон вони повинні пройти пішки – такі правила. І на тій стороні їх забирають інші автобуси. Але привозять набагато швидше, ніж вивозять. І пара тисяч біженців постійно товчеться на дорозі. Тут люди і сплять. Волонтери роздають їжу і одяг. Але все одно доводиться спати на землі.
– Ми подорожуємо без дітей і сім’ї, нам простіше, – розповідає мені молодий сирієць, який чудово говорить по-російськи (його батько вчився в Росії). – Нам простіше, хоча і доводиться мокнути під дощем, терпіти незручності.
Мій герой (він просив не називати його імені і не фотографувати, його батьки не знають, що він здійснює таку небезпечну подорож), направляється в Данію, а його друзі – в Голландію.
– Подивіться на нас, ми не збирається сидіти на посібнику, ми будемо вчитися і працювати, – каже він. Вся ця компанія дійсно сильно відрізняється від більшості присутніх: дівчата в обтягуючих штанах, молоді люди, з сережками у вухах, все модно одягнені.
– Для середнього класу в Сирії це подорож обходиться недорого. Ось ми витратили поки близько 2 тисяч євро на людину, – розповідає мій співрозмовник.
Молоді люди тікають з Сирії, побоюючись, що їх призвуть в армію. Зараз уряд Асада дійсно проводить додаткову мобілізацію. Для Сирії цей потік біженців – подвійний удар. По-перше, біжать молоді люди, які повинні були поповнити ряди армії (а протистояти ИГИЛ стає все складніше). По-друге, зараз Сирія позбавляється цвіту нації – лікарів, вчителів, науковців, інженерів.
Що буде з цими людьми після проходження кордону Сербії і Хорватії? Далі шлях їх лежить через Словенію, у когось- через Угорщину до Австрії. Я побувала на кордоні Угорщини і Австрії, щоб подивитися, як Західна Європа зустрічає біженців. На станцію Хегишалом прибуває по три поїзди на день. В кожному приблизно три тисячі осіб. Потік заливає всю привокзальну площу цього маленького тихого містечка. За його красивим, доглянутим вулицями натовп тече до кордону з Австрією.
П’ять кілометрів – і ось фінішна пряма, багато долають її бігом.
Тут на старому прикордонному пункті біженців чекають волонтери. При мені люди з жадібністю розхапували їжу, настільки голодними вони прибували в Австрію.
А от австрійці вразили своєю організованістю. В день на цей пункт прибуває по 10 тисяч чоловік. Але їх тут же поділяють за групами. Людей, які мають гроші, тут же чекає чергу з таксистів. Для тих, хто не може собі дозволити 150 євро до Відня, є безкоштовні автобуси. У тимчасових таборах Австрії їх чекають натовпи волонтерів. Далі хтось прямує до Німеччини, хтось в Голландію, Данію, Фінляндію і так далі.
Але потік біженців не вичерпується. Човни відпливають з Туреччини, пристають до берегів Греції. Потім людей перевозять пороми і автобуси. Сотні кілометрів вони йдуть пішки. Дні очікування на кордонах. Нам нічого втрачати, кажуть біженці – і все одно йдуть.
Я не знаю, скільки тисяч людей пройшло повз мене за ці два тижні, які я провела в п’яти країнах Європи. Не знаю, що буде з Європою, після того, як вони дійдуть. І як Старий Світ буде вирішувати цю найбільшу для себе проблему.
Звідси: 1, 2
