Царювання останнього російського імператора Миколи II було і залишається одним з найбільш суперечливих періодів історії нашої країни. За принципом «стакан наполовину порожній або наполовину повний» про нього можна нескінченно міркувати, і як про час розквіту і економічного підйому, так і про період остаточного краху імперії.
Промахів, які здійснив останній російський імператор, було чимало. Але все ж було б абсолютно несправедливо всю провину за що відбулися на початку XX ст. трагедії покладати на одного Миколи II. Під час його царювання були, безсумнівно, успіхи, причому в самих різних областях — від економічного підйому до вершин поезії символізму. Але в якомусь сенсі вони-то і винесли суворий вирок миколаївської монархії.
Транссиб — будівництво століття
Всю суперечливість того, чого вдалося домогтися самому слабкому в династії Романових, Миколі II, найпростіше простежити по головному його досягнення — будівництва Транссибірської магістралі. З одного боку, Росії-матінці вдалося зробити справжнє диво — побудувати найбільшу залізницю у світі. Але з іншого — скільки-небудь істотну роль в той момент, коли це було особливо потрібно, вона не зіграла. А настав цей момент в 1904 році в ході російсько-японської війни — тоді-то і з’ясувалося, що завдання швидкого перекидання військ на Далекий Схід Транссиб вирішити не зміг. Він виявився далеко не таким потужним, як було потрібно, щоб забезпечити сражающуюся армію всім необхідним і насамперед підкріпленнями. У результаті противник сповна використав своє основна перевага — близькість своїх центрів управління і баз.
Тим не менш, Транссиб був перемогою — перемогою тисяч інженерів, механіків і робочих Росії. Їм вдалося на відсталою матеріально-технічної бази всього за 12 років побудувати магістраль в сибірській тайзі. Навіть найбільш принципові критики Миколи II не можуть заперечувати цього факту. Транссиб не раз потім послужив добру службу Росії і Радянському Союзу, перш за все, під час Великої Вітчизняної і загалом Другої світової війни. Саме з цієї легендарної дорозі рухалися потоком поїзди з військами на фронт, а назустріч їм інші залізничні каравани везли чи не півкраїни під час епічної евакуації тисяч заводів з Європейської частини.
Якими шляхами сибірські і далекосхідні дивізії були переміщені під Москву, де нанесли вирішальний, як потім з’ясувалося контрудар по нацизму? А через чотири роки яким шпалах рушили б дивізії переможців у зворотний бік, щоб знищити японську Квантунську армію і взяти, таким чином, реванш за розгром 1905 р.
wikipedia.org
Флот Її Величності
До речі, про війни. Основний закид, який справедливо кидають Миколі II, що він дозволив втягнути свою країну абсолютно непідготовленою відразу в дві великі військові кампанії. Це твердження не зовсім справедливо, так як він намагався зробити так, щоб вона все-таки була підготовленою.
Інша справа, що його спроби не увінчалися успіхом. Особливо це було помітно по флоту, переозброєння і оснащення якого по самому начебто останнім словом техніки государ імператор приділяв особливу увагу. Але саме на море-в миколаївську епоху Росія зазнала, мабуть, саме важке ураження.
Цусіму можна було б порівняти з розгромом якогось відомого клубу від любительської команди, якби мова не йшла про страшну трагедію. Здавалося б, царські флотоводці зібрали і підготували все найкраще, що тільки мали в своєму розпорядженні. Сучасні броненосці російського флоту — багато в чому заслуга Миколи II. Але що-то, як мовиться, пішло не так.
А не так пішов сам Микола II. Він, як азартний картковий гравець, поставив на кін усе, що довго й наполегливо збирав і плекав. Більш того, послав навздогін ще й підкріплення, хоча і не настільки значне для тієї операції, яка ставала ескадрі — прориву потужного заслону японських ВМС.
Причому головне питання був і залишається навіть не про те, правильно чи ні діяли 2-я і 3-я Тихоокеанські ескадри, а про те, навіщо вони взагалі діяли, якщо до моменту їх підходу до Цусіма, гра вже була зроблена — Порт-Артур, врятувати який вони були повинні, упав. І вже було зовсім неважливо, чи прорвуться ескадри до Владивостока — війна була програна.
Але якби імператор не вирішив зіграти ва-банк, невдача, ймовірно, не виглядала б настільки принизливою і ганебною. Може бути, й умови миру були б не такими важкими, якими виявилися згідно Портсмутським договором.
Флот Миколи II за це приниження і не пробачив. Першим дзвінком стало повстання на крейсері «Очаків» Чорноморського флоту в 1905 р., створеної, до речі, у рамках миколаївських флотських новацій.
Роль Балтійського флоту і його головної бази Кронштадта в двох відразу революції важко переоцінити. Ще одне де-факто дітище часу Миколи II, крейсер «Аврора», гарматним залпом сповістив про початок Жовтневої революції. І в якомусь сенсі не випадково — він був одним з кораблів, що потрапили в Цусимскую м’ясорубку. Легендарний крейсер врятувався, тільки пішовши на принизливе інтернування на американській військово-морській базі в Манілі.
Не зіграли скільки-небудь істотної ролі і військово-морські бази, побудовані в миколаївське час. Не тільки Порт-Артур, але і Лібава на іншому кінці Євразії нічим не допомогла Росії тільки вже не під час російсько-японської, а Першої світової війни.
Фатальний піднесення економіки і культури
Якщо за військові авантюри Миколи II найбільше лають, то хвалять за те, що його все одно не врятувало, а, швидше, наблизило трагічний фінал. Фатальним для нього особисто і імперії стали Столипінська економічна реформа, а також співпала з її царюванням друга велика епоху російської літератури — Срібний вік. Перша створила економічні передумови революції, друга — духовні.
Глибоко помилковою видається утверджена останнім часом точка зору про предреволюционном періоді, як мало не про золотом столітті Росії. Формально для цього начебто є всі підстави — економіка, особливо сільське господарство, динамічно розвивалася. У мистецтві розцвітали всі квіти від модерну і декадансу до критичного реалізму. Але тут раптом сталася революція — і імперія впала.
Насправді ніякого «раптом» не було. Падіння царату спричинилися дві фатальні помилки — одна самого Миколи II з згаданим вище втягуванням країни в непосильні для неї війни, а інша П. Н. Столипіна — з втягуванням її в непосильну економічну реформу, яка зруйнувала її вікові підвалини.
Століттями селянство жило громадами, які згладжували класові суперечності на селі, де проживало тоді більшість росіян. І ось вирішено було дати волю тодішнім підприємцям кулакам, а біднякам можливість влаштуватися в тайговій глушині.
В результаті все сталося в суворій відповідності з канонами марксизму-ленінізму — багаті, як і планував царський уряд, дійсно стали багатшими, але в цей же час бідні стали ще біднішими. Виникло те, що називається різка соціальна диференціація населення за доходами та видатками. Поки одні насолоджувалися горезвісним «хрускотом французької булки», інші-голодували, погоджуючись на полурабский працю.
Чекати подяки за це від мешканців нічліжок, образи яких детально виписав у своїй п’єсі «На дні» А. М. Гіркий, було великою і трагічною помилкою Ціна цієї помилки відома — революція. Вона сміла практично всю попередню еліту і під прапором диктатури пролетаріату встановила нову, пообещавшую широким народним масам реальну, а не декларативну справедливість. Вона зробила те, на що не наважилися Столипін і Микола II — передала поміщицькі землі мільйонів бідняків і безземельних наймитів. Смалодушничавшие ж Столипін і Микола потрапили під вогонь критики «володарів дум», поетів і письменників того самого Срібного століття. Майже всі вони були в тій чи іншій мірі опозиційно налаштовані. Багато практично не приховували своїх антимонархистских переконань ще до початку Першої світової війни. Ну, а коли країна загрузла в глобальній кривавої бійні — тільки ледачий діяч мистецтв не дорікнув царя за це. У такій ситуації революція стала буквально справою часу. Її час настав 1917 р. двічі — у Лютому, а потім в Жовтні.
ИТАР-ТАСС
А Микола II і не підозрював
Можна довго перераховувати, чого хорошого і просто непоганого було зроблено в миколаївську епоху. Наприклад, про піднесення вітчизняної науки. Але все це було бездарно програно самим Миколою. Дружба з одними імперіалістами — англо-британськими — призвела до війни з іншими, спочатку японськими, а потім німецькими та австро-угорськими.
Так що не дивно, що, незважаючи на безсумнівні успіхи, позитивного результату вони не принесли ні в політичній сфері, в соціальній. Причому цар, судячи з його щоденників про прогулянки на свіжому повітрі цього абсолютно не чекав до самого останнього моменту.
