17 нюансів життя селян, які на раз-два перевернуть уявлення про звичаї минулого

24

Традиції і старовинний уклад життя зберігалися в селянських сім’ях мало не до середини xx століття. Відомо, що знамениті сільські постоли використовувалися селянами аж до 50-х років минулого століття, а печі, які часто топилися по-чорному, досі можна знайти в покинутих селах і селищах.

Ми в adme.ru вирішили з головою зануритися в побут селян xviii–xix століть. Виявилося, що навіть самі повсякденні речі з їхнього життя здатні на на жарт вибити з колії сучасної людини.

Про спосіб життя, «бабине вугілля» і печі

  • побут нашого сучасника разюче відрізняється від побуту середньостатистичного селянина xix століття, який раз у раз змушений був підлаштовуватися під природу. Так, наприклад, через банальну відсутність електрики жителям сіл доводилося лягати спати чи не відразу після заходу сонця.
  • спали селяни при цьому де завгодно: через те, що ліжка в селах з’явилися лише в xx столітті, за спальне місце для удалого сільського хлопця або червоної дівиці могли зійти і сінник, і віз, і навіть звичайний скриню. У найтеплішому ж місці хати — на печі-спали зазвичай люди похилого віку і діти.

© jules bastien-lepage / hay making / musée d’orsay / wikimedia commons

  • піч, до слова, вважалася порятунком для всієї родини. Для того щоб скласти піч-годувальницю, яка і гріла, і годувала, і лікувала, селяни не скупилися на гроші і намагалися запрошувати виключно визнаних майстрів.
  • у багатьох сім’ях грубку любили практично як члена сім’ї: її прикрашали квітами, колоссям і листям, розфарбовували фарбами. Печі використовували навіть для прання: господині складали білизну в спеціальний горщик з водою, сипали туди замість порошку золу і ставили в піч. Після такої процедури білизна ставало не тільки білосніжним, але і більш міцним.
  • поруч з піччю часто розташовувався «бабин кут«, або» бабин кут», в якому знаходилася домашнє начиння і лавка з посудом. У це сакральне місце намагалися не заходити чоловіки.
  • під час сватання наречена зазвичай ховалася за кутною фіранкою, звідки виходила до нареченого і його родичів в ошатних шатах. За цю ж фіранку жінку поміщали і при пологах, і для годування вже новонародженого немовляти.

Про сватання та весілля

© тихий дон / кіностудія імені м. Горького

  • після досягнення 16-річного віку дівчина з селянської сім’ї ставала по-справжньому дорослою і готовою до заміжжя. Родичі дівчини на виданні призначали день оглядин, скликали рідню потенційного нареченого і виводили до них дочку, вбрану в свій кращий одяг. Майбутній свекор ставив дівчині кілька питань і, якщо вона відповідала на все правильно, цілував невістку в обидві щоки. Лише після цього до нареченої підходив і сам наречений-найчастіше в цей момент хлопець бачив дівчину вперше.

© останній богатир / the walt disney company

  • некрасиві наречені приводили на оглядини симпатичних подруг замість себе. Обман розкривався тільки після вінчання, і тоді у чоловіка було 2 шляхи: прийняти дружину «як є» або віддати її на постриг в монастир.

© wikimedia commons

Весілля, 1913 рік.

  • часто потенційні наречені вдавалися і до своєрідних лайфхаків, які дозволяли обійтися без зовсім вже радикальних заходів на шляху до заміжжя. Щоб рідке волосся виглядали презентабельніше, красуні вплітали в коси кінські волосся і тканинні стрічки. А щоб шевелюра росла швидше, дівчата використовували «магічні засоби»: бігали під дощем з непокритою головою і спали з мотузками під подушкою.

© в.м. Максимов / збори на гуляння / wikimedia commons

  • по-справжньому підготовленою до заміжжя дівчиною вважалася тільки та особа, яка за час свого дівоцтва засвоїла всі обов’язки заміжньої жінки: вона повинна була вміти готувати, прясти, шити і вишивати.

Про свята і справи повсякденних

«свята в той час відзначали по-іншому. До свята готувалися. Щось новеньке одягнути дозволять тільки в свято. Тоді пекли ватрушки, варили суп (м’яса було мало, тільки у свята варили м’ясний суп). Починали збирати стіл, стелили чисту скатертину, на стіл ставили всі частування і зварений квас. Вся сім’я сідала за стіл. Батько грав у гармонь-однорядку, співали пісні, іноді танцювали. Великі свята відзначали всім селом. Народ йшов у село з усіх боків. Дзвонили дзвони в церкві, на ранковій зорі було чутно далеко».

  • у будні дні селяни харчувалися набагато убогіше. «їжа селян складається з хліба, городніх овочів, молока, м’яса, грибів і ягід. Ось реєстр селянської куховарки: щі, картопляна юшка, каша, молоко, млинці, коржі, кисіль, горох, смажена картопля, смажені і варені гриби», — так розповідав про раціон селян в.а. Преображенський у своєму «описі тверської губернії в сільськогосподарському відношенні».

© в. М. Максимов / бабусині казки / wikimedia commons

  • у лазню люди ходили раз на тиждень, у все ж решту часу гігієну селяни дотримуватися особливо не прагнули: після відвідування вбиральні землероб користувався зазвичай зростаючим біля будинку лопушком або пучком соломи. Туалетного паперу тоді ще не існувало: перші її аналоги — піпіфакси — з’явилися лише в середині xix століття.

Про жіночу гігієну

  • у багатьох місцях російської імперії зовсім ще юним дівчаткам було заборонено носити червоний одяг. Вся справа в тому, що червоний колір на русі асоціювався саме зі здатністю до дітородіння і вказував на досягнення дівчиною фертильного віку.
  • втім, часом «правило червоного одягу» зачіпало і хлопчиків: часто їх забобонні бабусі були категорично проти носіння онуками червоних штанців і сорочок.

© морозко / кіностудія імені м. Горького

, © панночка-селянка / кіностудія «мосфільм»

  • перший вихід дівчинки в червоному одязі був справжньою подією: часто жінки села обдаровували юну особу частуваннями і червоними намистами. Мати ж найчастіше залишалася від того, що відбувається осторонь: обов’язок розповісти секрети гігієни лежала не на ній, а на хрещеної дівчини.
  • для захисту одягу в критичні дні дівчатам доводилося користуватися спеціальним паском, за допомогою якого вони прикріплювали до ноги стару сорочку або рушник. Всі ці предмети гігієни були багаторазовими і їх намагалися ховати від чужих очей.